Правові позиції ЄСПЛ щодо застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою




В справах щодо України Європейський суд з прав людини вже неодноразово звертав увагу на існування правової проблеми щодо надмірної тривалості застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою, а також необґрунтованості та невмотивованості судових рішень про продовження цього запобіжного заходу. Рекомендую звернути увагу на наступні судові рішення.

Справа «Чанєв проти України»

У цій справі заявник стверджував, що за статтею 29 Конституції України ніхто не може триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду, а у його випадку такого рішення, яке б охоплювало період з 28 лютого по 15 квітня 2013 року, не було. На його думку, передача слідчими органами справи до суду не могла виправдати тримання його під вартою без судового рішення. Він стверджував, що адміністрація СІЗО повинна була звільнити його 27 лютого 2013 року, коли закінчився строк дії останньої ухвали про тримання його під вартою. Більше того, органи прокуратури та суд повинні були відреагувати на незаконне тримання його під вартою, проте не зробили цього.

У Свою чергу, уряд стверджував, що для тримання заявника під вартою існували законні підстави. Уряд зазначив, що станом на 27 лютого 2013 року - дату, коли кримінальну справу було передано до суду, - заявник знаходився під юрисдикцією суду першої інстанції і тримання його під вартою відповідало вимогам національного законодавства. Він посилався на частину 3 статті 331 Кримінального процесуального кодексу України, якою передбачено, що суд першої інстанції має розглянути обґрунтованість продовження тримання обвинуваченого під вартою протягом двох місяців з дня надходження до суду обвинувального акта. Уряд також зазначав, що суд розглянув законність тримання заявника під вартою після 27 лютого 2013 року під час підготовчого засідання 15 квітня 2013 року та встановив відсутність підстав для звільнення заявника.

В свою чергу суд зазначив, що слово «законний» і словосполучення «відповідно до процедури, встановленої законом» у пункті 1 статті 5 Конвенції за своєю суттю відсилають до національного законодавства та встановлюють зобов’язання забезпечувати дотримання його матеріально-правових і процесуальних норм. І хоча саме національні органи, і у першу чергу суди, повинні тлумачити і застосовувати національне законодавство, Суд може перевірити, чи було дотримано національного закону у розумінні цих положень Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Ассанідзе проти Грузії» (Assanidze v. Georgia) [ВП], заява № 71503/01, п. 171, ECHR 2004-II).

Однак «законність» тримання під вартою за національним законом є важливим, але не завжди вирішальним чинником. Окрім цього Суд повинен переконатись, що тримання під вартою упродовж періоду, який розглядається, відповідало меті пункту 1 статті 5 Конвенції, яка полягає в недопущенні позбавлення особи свободи у свавільний спосіб. Більше того, Суд також має з’ясувати, чи відповідає Конвенції національне законодавство і, зокрема, його загальні принципи, які сформульовані в законодавстві чи випливають з нього (див. рішення від 24 жовтня 1979 року у справі «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. the Netherlands), п. 45, Series A № 33).

Суд раніше вже розглядав низку недоліків щодо досудового тримання підозрюваних під вартою в Україні, які наведено у вищезазначеному рішенні у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), п. 98). Одним з таких проблемних питань була практика тримання осіб під вартою без жодного судового рішення протягом періоду після закінчення розслідування та до початку судового розгляду. Така практика, яка відповідно до практики Суду становить порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, була визнана такою, що має системний характер та походить з прогалин у законодавстві (там само).

Обставини цієї справи відрізняються від попередніх справ проти України тим, що кримінальне провадження щодо заявника здійснювалось відповідно до нового Кримінального процесуального кодексу України, який набрав чинності 19 листопада 2012 року. Суд зазначає, що новий КПК було розроблено, серед іншого, для усунення недоліків законодавства, що лежать в основі системних порушень статті 5 Конвенції. Тому, незважаючи на чіткість своєї практики щодо незаконності тривалого тримання під вартою без жодного судового рішення, Суд змушений більш детально розглянути цю скаргу.

Суд зазначає, що за новим КПК вибір запобіжних заходів, що обираються у кримінальному провадженні, довірено двом різним судовим інстанціям: слідчому судді під час досудового розслідування та судді, який розглядає справу, під час судового розгляду (див. статті 176 та 197 КПК; пункт 18). Тому розподіл компетенцій між вищезазначеними особами чітко позначений моментом, коли розслідування закінчено, обвинувальний акт затверджено і кримінальну справу передано на розгляд суду. Уряд підтвердив цю позицію у своїх зауваженнях. Незважаючи на це, після передачі справи на розгляд суду слідчий суддя може перевіряти підстави позбавлення обвинуваченого свободи (див., статтю 206 КПК, пункт 18).

У цій справі запобіжний захід у вигляді тримання заявника під вартою під час досудового слідства до 27 лютого 2013 року було обрано слідчим суддею. У той день кримінальну справу щодо заявника було передано до суду першої інстанції, який прийняв до своєї юрисдикції справу та повноваження щодо обрання заявникові запобіжних заходів. Проте суд першої інстанції протягом близько півтора місяця (з 27 лютого по 15 квітня 2013 року) не розглядав питання щодо продовження тримання заявника під вартою, а заявник залишався під вартою, хоча статтею 203 КПК чітко передбачено, що усі ухвали про застосування запобіжного заходу втрачають чинність одразу після закінчення строку їхньої дії. Усі скарги заявника щодо незаконності досудового тримання його під вартою без судового рішення та його клопотання про звільнення було залишено без задоволення на тій підставі, що тримання його під вартою здійснювалося відповідно до закону. Зокрема, слідчий суддя залишив скаргу заявника без задоволення, стверджуючи, що у суду першої інстанції було два місяці для вирішення питання щодо продовження тримання його під вартою відповідно до частини 3 статі 331 КПК. Таким чином, національні органи влади вважали, що порушення права заявника на свободу не було, незважаючи на той явний факт, що його тримали під вартою протягом півтора місяця без жодного судового рішення. До того ж вони посилалися на положення КПК як на такі, що допускають існування такої ситуації.

Щодо цього питання Суд із занепокоєнням зазначає, що новий Кримінальний процесуальний кодекс України, на відміну від звіту Уряду Комітетові міністрів, чітко та точно не врегульовує питання щодо тримання особи під вартою у період після закінчення досудового розслідування та до початку судового розгляду. Отже, частиною 3 статті 331 КПК передбачено, що суд першої інстанції має двомісячний строк для вирішення питання щодо продовження тримання обвинуваченого під вартою, навіть якщо вже закінчився строк дії попередньої ухвали про тримання під вартою, постановленої слідчим суддею, як це мало місце у цій справі.

Вищезазначених міркувань достатньо для того, щоб Суд міг дійти висновку, що чинне законодавство дозволяє продовження тримання підозрюваного під вартою без судового рішення протягом періоду тривалістю до двох місяців та що ці положення застосовувалися у справі заявника, який знаходився під вартою без ухвали суду про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою у період з 28 лютого по 15 квітня 2013 року. Відповідно Судом встановлено порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

Справа «Ігнатов проти України»

04 червня 2013 року заявника затримали за підозрою у вчиненні злочину. Наступного дня Солонянський районний суд Дніпропетровської області обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, мотивуючи це тим, що заявник, зокрема, підозрювався у вчиненні тяжкого злочину та міг переховуватися від слідства та суду. Після закінчення досудового розслідування справу було передано до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська (далі - районний суд), який згодом направив справу на додаткове розслідування та продовжив строк тримання заявника під вартою до 01 жовтня 2013 року.

Під час розгляду справи по суті районний суд неодноразово продовжував застосування раніше обраного запобіжного заходу, а численні клопотання заявника про заміну запобіжного заходу на інший, не пов'язаний із триманням під вартою, залишалися без задоволення, а обраний запобіжний захід - без змін.

27 січня 2015 року районний суд визнав заявника винним у вчиненні злочинів і призначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк п'ять років, проте водночас строк покарання було зменшено удвічі на підставі Закону України «Про амністію». Через чотири місяці заявника було умовно-достроково звільнено.

До Європейського суду з прав людини заявник скаржився за підпунктом с пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що 01 жовтня 2013 року під час постановления ухвали про обрання йому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, районний суд не надав належного обґрунтування, а також, що національне законодавство не вимагало такого обґрунтування національними судами або не встановлювало граничних строків тримання під вартою. За пунктом 3 статті 5 Конвенції заявник скаржився, що строк тримання його під вартою під час досудового розслідування неодноразово продовжувався судами з тих самих підстав. Заявник також скаржився, що його клопотання про заміну запобіжного заходу на інший, не пов’язаний із триманням під вартою, подане до суду першої інстанції 27 грудня 2013 року, було розглянуто лише 21 січня 2014 року, а його аналогічне клопотання, подане 15 серпня 2014 року, було розглянуто лише 04 вересня 2014 року, що не відповідало вимогам невідкладності судового розгляду законності тримання заявника під вартою відповідно до пункту 4 статті 5 Конвенції.

В цій справі Європейський суд констатував порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв'язку з відсутністю в ухвалі районного суду від 01 жовтня 2013 року будь-якого обґрунтування для продовження строку тримання заявника під вартою, та що, незважаючи на прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України від 2012 року, його положеннями не встановлювався обов’язок суду умотивовувати своє рішення про продовження строку тримання обвинуваченого під вартою або встановлювати граничний строк застосування цього запобіжного заходу.

Розглянувши скарги заявника за пунктом 3 статті 5 Конвенції Європейський суд зазначив, що тримання його під вартою тривало близько одного року та восьми місяців. При цьому, продовжуючи тримання заявника під вартою та відмовляючи у задоволенні його клопотань про звільнення, національні суди здебільшого посилались на аналогічні підстави, наведені при його затриманні, та не додавали жодних нових деталей. Крім того, національні суди не розглядали можливості застосування альтернативних запобіжних заходів. З огляду на це, а також на свою попередню практику у справах проти України, Європейський суд встановив порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

Європейський суд констатував також порушення пункту 4 статті 5 Конвенції у зв'язку з тим, що клопотання заявника про звільнення з-під варти від 27 грудня 2013 року та 14 серпня 2014 року були розглянуті національним судом лише 24 січня та 04 вересня 2014 року, відповідно, а отже, було порушено вимогу щодо невідкладності розгляду законності тримання заявника під вартою.

Справа «Штепа проти України»

В цій справі заявниця стверджувала, що тримання її під вартою обґрунтовувалося виключно тяжкістю злочинів, у вчиненні яких вона обвинувачувалась. Вона також заявляла, що суди не навели відповідних та достатніх підстав для тримання її під вартою, яке було необґрунтовано тривалим, і що не було ризику того, що вона переховуватиметься від правосуддя.

Уряд стверджував, що питання тримання заявниці під вартою перебувало на постійному розгляді судів, які ухвалювали обґрунтовані рішення щодо такого заходу. Уряд також доводив, що тримання заявниці під вартою обґрунтовувалося ризиком її переховування від правосуддя.

Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що заявниця трималась під вартою у розумінні підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції з 13 липня 2014 року до 20 вересня 2017 року. Отже, досудове тримання її під вартою тривало приблизно три роки та три місяці.

Суд зазначає, що всупереч аргументу Уряду ухвала районного суду від 13 липня 2014 року не містила чітких та конкретних підстав для тримання заявниці під вартою, крім простого посилання на доводи слідчого, без будь-якої оцінки правдоподібності підстав, на які посилався останній.

Суд також зауважує, що тяжкість висунутих проти заявниці обвинувачень та ризик її переховування чи перешкоджання слідству згадувалися у первинній постанові про обрання їй запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Проте з плином часу це обґрунтування не змінилося та далі складалося з тих самих шаблонних та стереотипних висновків. Крім того, розглянувши справу заявниці 13 лютого 2015 року, районний суд залишив без змін обраний заявниці запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, жодним чином не обґрунтувавши своє рішення.

Зокрема, Суд зазначає, що в цій справі національні суди постійно обґрунтовували подальше тримання заявниці під вартою відсутністю підстав для її звільнення, тоді як пункт 3 статті 5 Конвенції передбачає протилежний підхід та вимагає наведення національними органами державної влади підстав для тривалого тримання особи під вартою (див. рішення у справі «Ноймайстер проти Австрії» (Neumeister v. Austria), від 27 червня 1968 року, пункт 4, Серія A, № 8)-3.

Суд часто встановлював порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у справах проти України через те, що навіть коли йшлося про тривалі строки тримання під вартою, національні суди упродовж усього періоду тримання заявника під вартою посилалися на однакові підстави, якщо вони взагалі існували (див., наприклад, рішення у справі «Комарова проти України» (Komarova v. Ukraine), заява № 13371/06, пункти 77-81, від 16 травня 2013 року).

З огляду на зазначене Суд вважає, що не розглянувши конкретні факти або альтернативні триманню під вартою запобіжні заходи, та посилаючись головним чином і постійно на тяжкість обвинувачень, органи державної влади продовжували строк тримання заявниці під вартою до розгляду справи судом на підставах, які для обґрунтування тривалості тримання під вартою не можуть вважатися «достатніми». Отже, було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.

Заявниця повторила свій первинний довід, що тривалість кримінального провадження в її справі порушила вимогу «розумного строку».

Уряд заперечив проти цього доводу, зазначивши, що Справа була складною. Він також зауважив, що провадження відкладалось через повіденку захисників заявниці, які подавали численні скарги та клопотання про заміну суддів суду першої інстанції. Загалом, на думку Уряду, судові засідання призначалися з розумними інтервалами та жодних затримок, відповідальність за які можна було б покласти на державу, не було.

Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватися в світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також важливість предмету спору для заявника (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах «Пелісьє та Сассі проти Франції» [ВП] (<...>) [GC], заява № 25444/94, пункт 67, ЄСПЛ 1999-II, та «Фрідлендер проти Франції» [ВП] (Frydlender v. France) [GC], заява № 30979/96, пункт 43, ЄСПЛ 2000-VII).

У справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine), заява № 66561/01, від 30 березня 2004 року, Суд вже встановив порушення щодо питань, аналогічних тим, що розглядаються у цій справі.

Суд також нагадує, що саме національні суди повинні організовувати провадження таким чином, щоб воно було швидким та ефективним (див. рішення у справі «Сілін проти України» (Silin v. Ukraine), заява № 23926/02, пункт 34, від 13 липня 2006 року). Проте, на думку Суду, у цій справі національний суд не діяв з належною ретельністю. Зокрема, згідно з наданою Урядом інформацією засідання часто призначалися з інтервалами у три або чотири тижні, а шість разів засідання відкладалися у зв’язку з неявкою до суду свідків. Неявки свідків призвели до відкладення засідань загалом на три з половиною місяці. Уряд не зазначив, чи вживались які-небудь заходи для скорочення інтервалів між засіданнями або дисциплінування відсутніх свідків.

Щодо неодноразових відводів суддів у справі Суд зазначає, що кожний відвід призводив до того, що судовий розгляд розпочинався із самого початку. Отже, загальна затримка у провадженні становила більше семи місяців. У зв’язку з цим, не маючи сумнівів щодо права будь-якого судді заявити про відвід, Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції покладає на Договірні держави обов’язок організовувати свої правові системи таким чином, щоб їхні суди могли відповідати вимозі щодо розгляду справ упродовж розумного строку (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Дюкло проти Франції» (Duclos v. France), від 17 грудня 1996 року, пункт 55 in fine, Збірник рішень Європейського суду з прав людини, 1996-VI).

Розглянувши всі надані матеріали, та з огляду на свою практику з цього питання Суд вважає, що у цій справі тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку». Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

Справа «Сіренко та інші проти України»

Заявники скаржилися за пунктом 1 статті 5 Конвенції на незаконність і необґрунтованість тримання їх під вартою. Крім того, перший заявник скаржився за тим самим положенням на те, що його затримання 24 березня 2009 року без дозволу суду порушило норми національного законодавства, а тримання його під вартою під час досудового слідства було надмірно тривалим. Заявники також скаржилися за пунктами 1 і 3 статті 5 Конвенції на необґрунтованість тримання їх під вартою.

Уряд заперечив і стверджував, що тримання заявників під вартою було законним, а їхні конвенційні права порушені не були.

Суд зазначає, що підставою для тримання заявників під вартою упродовж зазначених періодів було лише те, що обвинувальний висновок було подано до відповідного суду першої інстанції. У зв’язку з цим Суд зазначає, що вже розглядав подібні ситуації в інших справах проти України та визнав їх несумісними з принципами юридичної визначеності та захисту від свавілля відповідно до пункту 1 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пункт 71, від 10 лютого 2011 року).

Крім того, Суд зазначає, що ситуація щодо тримання третього заявника під вартою у зазначені у пункті 62 періоди аналогічна розглянутій Судом у згаданій справі «Ігнатов проти України» (Ignatov v. Ukraine), пункти 35-37. У зазначеній справі Суд встановив, що ненаведення органами судової влади обґрунтування у своїх рішеннях, якими було санкціоновано тримання під вартою протягом тривалого часу, було несумісним з принципом захисту від свавілля. Суд не вбачає жодних підстав відходити у цій справі від своїх попередніх висновків. Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.

Заявник скаржився на те, що його затримання 24 березня 2009 року без дозволу суду порушило норми національного законодавства та Конвенцію.

Уряд стверджував, що затримання заявника відповідало як нормам національного законодавства, так і Конвенції.

Суд зазначає, що слідчий виправдав затримання заявника загальним посиланням на статтю 106 КПК України, зазначивши, що заявник міг спробувати ухилитися від правосуддя, перешкодити слідству та вплинути на свідків у провадженні. Жодних інших конкретних причин для затримання заявника на підставі згаданого положення КПК України у протоколі про затримання зазначено не було.

Суд зазначає, що відповідно до українського законодавства позбавлення волі без вмотивованого рішення суду можливе лише у обмеженій кількості випадків, які є достатньо чітко визначеними. Проте Суд зазначає, що, як вбачається, немає жодних ознак того, що будь-яка з цих умов була наявна у справі заявника, отже, вона не підпадала під перелік виняткових випадків, які надають слідчим право на затримання без попереднього ухвалення постанови суду (див., наприклад, згадане рішення у справі «Макаренко проти України» (Makarenko v. Ukraine).

Важливо також, що заявника затримали у зв’язку з подіями, які відбулися більше ніж за рік і два місяці до цього. Отже, за відсутності чітких ознак щодо будь-яких спроб заявника ухилитися від правосуддя, перешкодити слідству або вплинути на свідків у провадженні, не можна стверджувати, що органи державної влади стикнулися із можливістю виникнення невідкладної ситуації, як, наприклад, затримання заявника in flagrante delicto. Загалом, нічого не свідчить, що загальна вимога щодо отримання попереднього дозволу суду не могла або не мала бути виконана.

Суд зазначає, що він розглядав аналогічні ситуації у низці справ проти України, в яких позбавляння заявників їхньої свободи без дозволу суду порушувало національне законодавство, і тому було несумісним з вимогами пункту 1 статті 5 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Строган проти України» (Strogan v. Ukraine), заява № 30198/11, пункт 88, від 06 жовтня 2016 року, з подальшими посиланнями, та, в якості нещодавнього джерела, рішення у справі «Корнійчук проти України» (Korniychuk v. Ukraine), заява № 10042/11, пункти 48-52, від 30 січня 2018 року). Суд не вбачає жодних підстав відходити у цій справі від своїх попередніх висновків. Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.

Заявники доводили, що тримання їх під вартою під час досудового слідства не ґрунтувалося на достатніх підставах. Крім того, перший заявник стверджував, що тримання його під вартою було надмірно тривалим.

Уряд заперечив проти аргументів заявників, зазначивши, що тримання заявників під вартою було обґрунтованим і розумним.

Суд зазначає, що про тяжкість висунутих проти заявників обвинувачень і ризик їхнього переховування або перешкоджання відповідному розслідуванню згадувалось у перших постановах про обрання їм запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Ці причини залишалися головними підставами для тримання заявників під вартою до їхнього засудження або звільнення, за виключенням ухвал від 24 вересня 2009 року, 22 лютого 2011 року і 06 грудня 2012 року та 30 травня 2013 року, постановлених щодо першого і третього заявників, в яких не було наведено жодних підстав. Суд зазначає, що постанови про продовження строку тримання заявників під вартою були викладені у загальних формулюваннях і містили повторювані фрази. З них не вбачалося, що суди належним чином проаналізували факти щодо того, чи був такий запобіжний захід необхідний за цих обставин на відповідній стадії провадження. До того ж з плином часу тривале тримання заявників під вартою вимагало додаткового обґрунтування, проте суди не навели жодних додаткових підстав. Крім того, за виключенням ухвали від 11 квітня 2013 року, державні органи не розглянули жодних інших запобіжних заходів як альтернативу триманню під вартою (див. рішення у справі «Осипенко проти України» (Osypenko v. Ukraine), заява № 4634/04, пункти 77 і 79, від 09 листопада 2010 року).

Суд часто встановлював порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у справах проти України у зв’язку з тим, що національні суди посилалися на однакові підстави (якщо вони були) упродовж усього періоду тримання заявника під вартою, навіть щодо тривалих періодів тримання під вартою (див., наприклад, згадані рішення у справах «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пункти 80, 81 і 99, та «Ігнатов проти України» (Ignatov v. Ukraine).

З огляду на зазначене Суд вважає, що не оцінивши конкретні факти або не розглянувши можливість застосування інших запобіжних заходів як альтернативу триманню під вартою під час досудового слідства, та по суті постійно посилаючись на тяжкість відповідних обвинувачень, державні органи продовжували строк тримання заявників під вартою під час судового розгляду на підставах, які не можуть вважатись «достатніми» та «відповідними», щоб виправдати тривалість такого тримання під вартою. Отже, було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.


Читайте також: Правові позиції ЄСПЛ за ст. 3 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод»