Правові позиції ЄСПЛ за ст. 3 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод»



Стаття 3 Заборона катування
Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Звинувачення у скоєнні злочину – це завжди протистояння людини та держави. І якщо людина змушена захищати себе самостійно, то держава має цілу систему правоохоронних органів, діяльність яких спрямована на охорону і відновлення порушених прав, виявлення та розслідування злочинів з обов'язковим дотриманням встановлених в законах процедур і прав людини.

Але, не дивлячись на декларування прав людини в Конвенціях, Конституції та інших нормативних актах, спрямованих на забезпечення поваги до людської гідності, прав і свобод кожного, в цьому протистоянні менш захищеною залишається людина.

Тому поводження з людиною є наочною демонстрацією того, наскільки держава дотримується його прав. Це перевірка держави на готовність забезпечити правосуддя і дотримуватися прав людини.

Висновки, зроблені Європейським судом з прав людини, свідчать про те, що цю перевірку наша держава не проходить. Практика вибивання визнавальних показань продовжує функціонувати, а методи роботи змушують відчути страх і задуматися, на що здатна людина і з чим можна зіткнутися, потрапивши в це нерівне протистояння.



«Ошурко проти України»

Щодо тілесних ушкоджень, заподіяних заявнику, та  відповідальності органів влади

У низці справ Суд доходив висновку про існування позитивного обов’язку держави забезпечувати захист від нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження.

Такий захист вимагає вжиття розумних та ефективних заходів з метою запобігання поганому поводженню, про яке органи влади знали чи повинні були знати.

Зокрема, Суд встановив, що держава несе відповідальність за кожну особу, яка тримається під вартою, оскільки вона, перебуваючи під владою державних службовців, знаходиться у вразливому становищі і органи влади зобов’язані її захищати.

На думку Суду, а також з огляду на характер права, що охороняється статтею 3 Конвенції, для заявника достатньо показати, що органи влади не зробили всього, що розумно очікувалося від них, для запобігання реалізації реального та прямого ризику його фізичній недоторканності, про який вони знали чи повинні були знати.

Щодо медичного лікування

Суд повторює, що погане поводження підпадатиме під дію статті 3 Конвенції лише у разі досягнення певного мінімального рівня жорстокості. Оцінка цього мінімуму є відносною і залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватися також стать, вік і стан здоров’я потерпілого.

Згідно з практикою Суду, порушення статті 3 Конвенції не може мати місце лише в зв’язку з погіршенням стану здоров’я заінтересованої особи, проте таке порушення може бути в зв’язку з неналежним наданням медичної допомоги.

Хоча статтю 3 Конвенції не можна тлумачити так, ніби вона покладає загальний обов’язок звільнити затриманого за станом здоров’я, вона все ж зобов’язує державу захищати фізичну цілісність осіб, позбавлених свободи, зокрема, надаючи їм необхідну медичну допомогу.

Суд не виключає, що за особливо тяжких обставин може виникнути ситуація, коли належне здійснення кримінального судочинства вимагає вжиття заходів гуманного характеру з метою усунення таких обставин.

Щодо адекватності розслідувань, проведених національними органами влади

Лише сумлінне, швидке та незалежне розслідування відповідає принципам, встановленим практикою Суду щодо забезпечення покарання представників держави, які порушують заборону, передбачену статтею 3 Конвенції.

Таким чином, органи влади зобов’язані реагувати, як тільки було подано офіційну скаргу. Навіть коли скаргу не було належним чином сформульовано, необхідно проводити розслідування, якщо є достатньо чіткі відомості для того, щоб припустити, що було допущено катування чи погане поводження. З цього контексту випливає вимога негайності і сумлінності розслідування. Негайне реагування органів влади при розслідуванні скарг на погане поводження можна, загалом, вважати неодмінною умовою підтримання громадської довіри до принципу законності та запобігання проявів будь-якої таємної змови щодо незаконних дій або проявів терпимості до таких дій. Прояви терпимості органів влади до таких дій можуть тільки підірвати довіру суспільства до принципу законності права і його віру у належність до правової держави.




«Полторацький проти України»

Суд нагадує, що, коли особа заявляє обґрунтовану скаргу на те, що вона незаконно і всупереч вимогам статті 3 Конвенції зазнала жорстокого поводження з боку правоохоронців чи інших представників держави, це положення у поєднанні із загальним обов’язком держав за статтею 1 Конвенції «гарантувати кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в ... Конвенції», вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Таке розслідування, як і розслідування за статтею 2, має привести до встановлення і покарання винних.

Крім того, вирішуючи, чи є поводження таким, що принижує гідність, у розумінні статті 3 Конвенції, Суд братиме до уваги, чи було його метою принизити і зневажити відповідну особу і чи його наслідки вплинули несприятливо на особистість людини у спосіб, який не відповідає статті 3. Навіть відсутність такої мети не може переконливо виключити констатацію порушення цього положення. Суд послідовно наголошував, що відповідне страждання і приниження мають у будь-якому випадку виходити за межі неминучого елементу страждання і приниження, пов’язаного з певною формою законного поводження або покарання. Заходи, які позбавляють особу свободи, часто можуть містити такий елемент. Відповідно до статті 3 Конвенції, держава повинна забезпечити тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципові поваги до людської гідності, щоб спосіб і метод виконання заходу не завдавали їй душевного страждання чи мук, які перевищували б неминучий рівень страждання, властивого триманню під вартою, і щоб з огляду на практичні вимоги ув’язнення її здоров’я і добробут були належним чином забезпечені.




«Суптель проти України»

Суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Таке доведення може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою.

Коли вся чи значна частина інформації стосовно подій, про які йдеться, відома винятково органам влади — як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади,— і коли у таких осіб під час їхнього ув’язнення з’являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції факту. При цьому тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення.

Суд повторює, що відповідальність за умови тримання осіб під вартою несе держава, і що обов’язок забезпечення захисту таких осіб покладено на органи влади. Беручи до уваги обов’язок органів влади пояснити причини виникнення тілесних ушкоджень у осіб, які перебувають під їхнім контролем, Суд вважає, що сам той факт, що нікого не було визнано винним у вчиненні насильницького злочину щодо затриманого, як відбулося в цій справі, не може звільняти державу від відповідальності за Конвенцією.




«Мута проти України»

Суд нагадує, що його усталена практика є послідовною та чіткою з точки зору того, що стаття 3 Конвенції вимагає від органів влади проведення ефективного офіційного розслідування стверджуваного жорстокого поводження, навіть якщо таке поводження було вчинене приватними особами.

Зокрема, стаття 3 Конвенції вимагає від держави прийняття ефективних кримінально-правових норм для попередження вчинення злочинів проти особистої недоторканності, що забезпечуються правоохоронним механізмом для попередження, усунення та покарання за порушення таких норм. З іншого боку, зрозуміло, що зобов’язання держави за статтею 1 Конвенції не може тлумачитися як таке, що вимагає від держави забезпечити через свою правову систему відсутність випадків нелюдського або такого, що принижує, гідність поводження однієї особи до іншої або, якщо таке трапиться, кримінальне провадження обов’язково має привести до застосування певного покарання. 

Щоб держава понесла відповідальність, на думку Суду, має бути доведено, що національне законодавство та, зокрема, кримінальне законодавство, застосовне до обставин справи, не передбачає практичного та ефективного захисту прав, гарантованих статтею 3 Конвенції. 

Процесуальні вимоги статті 3 Конвенції виходять за межі стадії досудового слідства, коли слідство призводить до вчинення юридичних дій у національних судах: провадження в цілому, у тому числі стадія судового розгляду, має відповідати вимогам статті 3 Конвенції. Це означає, що національні суди за жодних обставин не повинні допускати випадків, за яких завдані тілесні та моральні страждання залишатимуться безкарними. Це важливо для забезпечення громадської впевненості у принципі верховенства права і його підтримки, а також у попередженні будь-якої ознаки толерантності органів влади до незаконних дій або співучасті у них.




«Самардак проти України»

Беручи до уваги обов’язок органів влади дати пояснення стосовно тілесних ушкоджень, спричинених особам, які перебувають під їхнім контролем, Суд вважає, що невстановлення того, що в цій справі конкретні суб’єкти владних повноважень були винними у вчиненні щодо заявника насильницького злочину, не може звільняти державу від відповідальності за Конвенцією.




«Тесленко проти України»

Як неодноразово зазначав Суд, стаття 3 Конвенції втілює в собі одну з найбільш основоположних цінностей демократичного суспільства. Вона безумовно забороняє будь-яке катування або нелюдське чи таке, що принижує людську гідність, поводження або покарання незалежно від обставин поведінки потерпілого.

Згідно з практикою Суду, твердження про жорстоке поводження повинні бути підкріплені належними доказами. Суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Таке доведення може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою.

Суд повторює, що коли особа затримується міліцією здоровою, але при звільненні з-під варти виявляється, що в неї є тілесні ушкодження, на державу покладається обов’язок надати правдоподібне пояснення щодо причин виникнення цих ушкоджень, та якщо цього зроблено не буде, це свідчитиме про наявність питання за статтею 3 Конвенції.

Крім того, у разі, якщо національні органи не провели медичного огляду до взяття заявника під варту, як у цій справі, Уряд не може посилатись на це у своєму захисті та стверджувати, що ушкодження, про які йдеться, передували взяттю заявника під варту в міліції.

Суд нагадує, що медичний огляд разом з правом доступу до адвоката та правом повідомити третю сторону про затримання є основоположними запобіжними механізмами проти жорстокого поводження із затриманими особами і повинні застосовуватися з самого початку позбавлення свободи. Такі заходи не тільки гарантуватимуть права заявника, але також нададуть змогу Урядові держави-відповідача зняти з себе тягар надання правдоподібного пояснення цим тілесним ушкодженням.

При визначенні того, чи можна класифікувати певну форму жорстокого поводження як катування, слід враховувати закріплену в статті 3 відмінність між цим поняттям та поняттям «нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження». Як уже зазначалося в попередніх справах, видається, що розрізнення цих понять у Конвенції свідчить про намір надати особливої ганебності умисному нелюдському поводженню, яке спричиняє дуже тяжкі й жорстокі страждання. На додаток до жорстокості поводження ознакою катування є також наявність мети такого поводження, як це визнано в Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, стаття 1 якої визначає катування як навмисне завдання сильного болю або страждання з метою inter alia отримання відомостей, покарання або залякування.




«Олексій Михайлович Захаркін проти України»

Застосування до особи, позбавленої волі, заходів фізичного впливу, які не були спричинені її власним поводженням, є приниженням її гідності та є, в принципі, порушенням права, закріпленого статтею 3 Конвенції.

Суд повторює, що коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції, за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Для того, щоб розслідування могло вважатися «ефективним», воно має, в принципі, вести до встановлення фактів у справі та встановлення і покарання винних осіб. Це не є обов’язком досягнення результату, але є одним із засобів. Органи державної влади повинні вживати всіх заходів для отримання всіх наявних доказів, які мають відношення до події, interalia, показань очевидців та експертних висновків тощо. Будь-які недоліки у розслідуванні, які підривають можливість встановлення причин заподіяння ушкоджень або винних осіб у ході розслідування, ставлять під сумнів недотримання цього стандарту та вимог оперативності й розумної швидкості, які припускаються у цьому контексті.

У справах про порушення статей 2 і 3 Конвенції щодо ефективності офіційного розслідування Суд часто оцінював, чи швидко реагували органи державної влади на скарги у відповідний час. Враховувались відкриття провадження у справі, затримки при отриманні показань і тривалість первісного розслідування.

Для того, аби розслідування було ефективним, особи, відповідальні за проведення слідства, мають бути не залежні від осіб, причетних до подій, які розслідуються.  Мається на увазі ієрархічна або інституційна незалежність, а також незалежність на практиці. 

Суд нагадує, що поняття ефективного засобу захисту щодо тверджень про погане поводження також включає можливість ефективного доступу заявника до процедури розслідування.




«Коробов проти України»

У разі, якщо національні органи не провели медичного огляду до взяття заявника під варту, Уряд не може посилатись на це у своєму захисті та стверджувати, що ушкодження, про які йдеться, передували взяттю заявника під варту в міліції. 

У цьому зв’язку Суд зазначає, що докази, отримані в ході судово-медичних експертиз, відіграють ключову роль під час слідства щодо осіб, взятих під варту, та у випадках, коли останні подають скарги про жорстоке поводження. З цієї точки зору, одним із завдань Суду є визначення того, чи забезпечили національні органи ефективне функціонування системи здійснення медичних оглядів осіб, що перебувають під вартою в міліції.




«Кучерук проти України»

Суд нагадує, що застосування до особи, позбавленої свободи, фізичної сили мірою, яка не є абсолютно необхідною з огляду на її поведінку, принижує людську гідність і, в принципі, становить порушення пра­ва, встановленого статтею 3.

Суд зазначає, що застосування наручників чи інших засобів приборкання, як правило, не слугує підставою для порушення питання за статтею 3 Конвенції, якщо такий захід здійснено у зв’язку із законним затриманням і якщо застосування сили при цьому або публічна відкритість проведення такого заходу не перевищує того, що розумно визнається необхідним за даних обставин.

До того ж захід, продиктований, з погляду встановлених принципів медицини, терапевтичною необхідністю, в принципі, не може вважатися нелюдським і таким, що принижує гідність. Проте Суд повинен все ж таки переконатися, що існування такої медичної необхідності переконливо доведено.

У цьому зв’язку Суд має пересвідчитися, що при винесенні рішення про застосування до заявника засобів приборкання було дотримано відповідні процесуальні гарантії. До того ж спосіб, у який було застосовано цей захід до заявника, не може за своєю суворістю виходити поза межі мінімального рівня жорстокості, допустимого за статтею 3 Конвенції.

Суд нагадує, що на органи влади покладено обов’язок забезпечувати охорону здоров’я осіб, яких позбавили свободи. Зокрема, визначаючи, чи було сумісним зі стандартами статті 3 відповідне поводження або покарання у справі психічно хворої особи, необхідно брати до уваги уразливість таких осіб і неспроможність у певних випадках звернутися з чітко викладеною скаргою чи взагалі поскаржитися, розповівши, як вони потерпіли внаслідок якогось конкретного поводження.




«Нечипорук і Йонкало проти України»

З огляду на те, що органи влади не спростували і навіть не дали на про погане поводження з ним із застосуванням електроструму, Суд визнає доведеним — згідно з критерієм доведеності, якого вимагає Конвенційне провадження, — той факт, що тілесні ушкодження, зафіксовані в медичних висновках, з’явилися внаслідок поводження, на яке скаржився заявник і за яке Уряд несе відповідальність.

Враховуючи те, що заявника разом з його дружиною (заявницею), яка на той момент перебувала на восьмому місяці вагітності, допитували приблизно в той самий час і в тому самому відділі міліції, Суд визнає правдоподібним твердження заявника про те, що йому опосередковано погрожували тортурами його дружини. Суд повторює, що погроза вчинити дії, заборонені статтею 3, якщо вона достатньо реальна і негайна, може становити порушення цього положення Конвенції.

Суд нагадує, що у справі «Аккоч проти Туреччини» при кваліфікації дій, що розглядалися, як таких, що становлять катування, Суд врахував психологічні наслідки погроз стосовно дітей потерпілої. У справі, яка розглядається, Суд так само вважає, що погрози стосовно катування дружини заявника — яка була особливо уразливою у зв’язку з її перебуванням на останньому етапі вагітності і яку, як це було відомо заявникові, також тримали у відділі міліції, — ймовірно значно посилили його психічні страждання. 

Суд уже визнавав, що застосування до людини електроструму є особливо серйозною формою поганого поводження, яке може викликати сильний біль і жорстокі страждання, а отже має вважатися катуванням, навіть якщо воно не призводить до будь-яких тривалих розладів здоров’я.




«Алексахін проти України»

Суд також повторює, що, коли представник держави обвинувачується у вчиненні злочину, пов’язаного з катуванням або жорстоким поводженням, кримінальне провадження та винесення вироку не повинні здійснюватися поза межами строку давності, а амністія чи помилування при цьому не допускаються.

Покаравши працівника міліції за допомогою м’якого вироку, що не передбачає покарання у вигляді позбавлення волі, більш ніж через вісім років після вчинення ним протиправного діяння, насправді держава сприяла виникненню у працівника міліції «відчуття безкарності», замість того, щоб продемонструвати йому, як вона мала б це зробити, що таким діям у жодному випадку не потуратимуть. Суд повторює, що у випадку порушення статті 2 або 3 Конвенції відшкодування матеріальної та моральної шкоди, що випливає з порушення, має бути в принципі доступним як один із засобів юридичного захисту, хоча у випадках навмисного жорстокого поводження порушення статті 2 або 3 не може бути виправлене самим лише присудженням потерпілому відшкодування.




«Белей проти України»

Суд зазначає, що зазначена скарга розглядалася у рамках дослідчої перевірки без порушення повноцінної кримінальної справи. Суд неодноразово встановлював, що у багатьох випадках ця процедура накладає неприйнятні обмеження на розслідування, зокрема, оскільки в її рамках органи влади можуть здійснювати лише обмежений перелік процесуальних дій, а потерпілі не мають у ній офіційного статусу.




«Бочаров проти України»

Суд нагадує, що держава несе відповідальність за благополуччя осіб, що тримаються під вартою, і що державні органи зобов’язані захищати таких осіб. З огляду на обов’язок державних органів нести відповідальність за ушкодження, спричинені особам, що перебувають під контролем держави, Суд вважає, що неспроможність встановити та покарати осіб, винних у насильницькому злочині щодо затриманих, як у цій справі, не звільняє державу від її обов’язку згідно з Конвенцією.

Розслідування серйозних тверджень про жорстоке поводження має бути ретельним. Це означає, що державні органи завжди повинні добросовісно намагатись з’ясувати, що трапилось, і не покладатися на поспішні та необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати такі висновки як підставу для своїх рішень. Вони повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, що стосуються події, включаючи, inter alia, показання свідків та висновки судових експертиз. Будь-який недолік розслідування, що стає на заваді встановленню причин тілесних ушкоджень та винних осіб, є загрозою недотримання цього стандарту.




«Лотарев проти України»

У справах, які стосуються скарг на умови тримання, Суд не завжди вимагає, щоб заявник підтверджував кожне висловлювання відповідним документом, визнаючи, що надання відповідної інформації та можливість перевірки фактів у таких справах в першу чергу покладаються на компетентні органи. Для того щоб Суд поклав тягар доведення на державу та розглянув скарги по суті, ці скарги мають бути чіткими та належним чином сформульованими.




«Волошин проти України»

Суд нагадує, що жорстоке поводження повинно досягати мінімального рівня жорстокості для того, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. Згідно з цим положенням держава повинна забезпечити тримання особи в умовах, сумісних з повагою до її людської гідності, щоб спосіб та методи виконання покарання не спричиняли страждань або такого рівня труднощів, що перевищує невідворотній рівень страждання, якого зазнають при триманні під вартою, та щоб, з огляду на практичні вимоги ув’язнення, його здоров’я та добробут були належним чином захищені.

Щодо особистих обшуків Суд постановив, що умови тримання, включаючи процедуру, за якою осіб, що тримаються під вартою, піддають обшукам, можуть порушувати заборону жорстокого поводження, закріплену статтею 3. Хоча особисті обшуки можуть бути необхідними час від часу для забезпечення безпеки в установах позбавлення волі або запобігання заворушенням чи злочинам, вони повинні проводитися у належний спосіб та повинні бути виправданими.




«Геращенко проти України»

Суд також наголошує на тому, що обов’язок органів державної влади розслідувати правдоподібні скарги щодо жорстокого поводження з боку працівників міліції не пов’язаний з поведінкою ймовірного потерпілого, але має проводитися на підставі статті 3 Конвенції. За обставин, коли очевидно, що матеріали перевірки скарг заявника про жорстоке поводження були знищені, Суд не має можливості оцінити ступінь дотримання або недотримання органами державної влади своїх процесуальних зобов’язань за статтею 3 Конвенції. Враховуючи все вищесказане, ніщо не вказує на те, що органи державної влади дотримались цих зобов’язань.




«Бєлоусов проти України»

Суд також посилається на своє рішення у справі «Каверзін проти України», в якому він констатував повторюваність в Україні схожих моделей проведення розслідування, що вони є результатом проблем системного характеру на національному рівні, що дозволяє представникам держави, які піддають підозрюваних у вчиненні злочину жорстокому поводженню для отримання визнавальних показань, залишатися безкарними. З огляду на обставини цієї справи та свою попередню практику, Суд доходить висновку, що й у цій справі також не було докладено справжніх зусиль для розслідування тверджень заявника про жорстоке поводження.




«Андрій Яковенко проти України»

З огляду на свою практику Суд вважає, що брак особистого простору, доступного заявнику в Одеському та Київському СІЗО, сам по собі порушує питання за статтею 3 Конвенції.

Суд вважає, що умови тримання заявника в Одеському та Київському СІЗО характеризуються як «нелюдські або такі, що принижують гідність» у значенні статті 3 Конвенції.

Суд також зауважує, що заявника етапували із Сокирянської до Торезької колонії з липня до вересня 2006 року (іншими словами близько двох місяців). Враховуючи загальну тривалість цього періоду, проведеного чи то в автозаках, потягах, чи то у транзитних пунктах, у принаймні двох з яких умови тримання під вартою суперечили положенням статті 3 Конвенції, Суд вважає, що умови етапування заявника становили нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження.




«Тарасов проти України»

Як неодноразово зазначав Суд, стаття 3 Конвенції втілює одну з найбільш основоположних цінностей демократичних суспільств. Навіть за найважчих обставин, таких як боротьба з тероризмом та організованою злочинністю, Конвенція категорично забороняє катування та нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження або покарання.




«Данілов проти України»

Справи щодо скарг на неадекватні умови тримання під вартою не зводяться до неухильного застосування принципу affirmanti incumbit probatio (той, хто стверджує щось, повинен довести це твердження), оскільки у таких випадках лише Уряд-відповідач має доступ до інформації, яка може підтвердити або спростувати відповідні твердження.




«Серіков проти України»

Відповідно до практики Суду стаття 3 Конвенції не забороняє застосування фізичної сили з метою затримання. Проте така сила може застосовуватися тільки за необхідності та не повинна бути надмірною.




«Войкін та інші проти України»

Усталеним принципом практики Суду є те, що Договірна Держава нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов’язків. Проте держава також може нести відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям. З метою встановлення, чи можна покласти на державу відповідальність за незаконні дії її представників, вчинені поза межами виконання ними службових обов’язків, Суд має дослідити всю сукупність обставин і розглянути характер та контекст відповідного поводження.

Дописати коментар

0 Коментарі