Практика Верховного Суду - №2



Зміст:
  1. Про відсутність підстав для визначення додаткового строку для прийняття спадщини у разі перебування спадкоємця за кордоном.
  2. Про причини для визнання бездіяльності державного виконавця протиправною.
  3. Про можливість обміну (міни) земельними ділянками сільськогосподарського призначення.
  4. Про конкуренцію позовів (сompetition of claims) та речово-правові способи захисту.
  5. Про обов’язок суду установлювати обґрунтованість позову під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.
  6. Про підтвердження оформлення договірних відносин між сторонами видатковою накладною.
  7. Про відступ від правових позицій щодо застосування способів захисту таких як визнання нікчемного правочину недійсним і встановлення нікчемності правочину.


1. Верховний Суд – про відсутність підстав для визначення додаткового строку для прийняття спадщини у разі перебування спадкоємця за кордоном.


Згідно зі ст.1272 ЦК, якщо спадкоємець протягом строку, встановленого ст.1270 цього кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її. За письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може подати заяву про прийняття спадщини до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини. За позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

Вирішуючи питання про визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. При цьому необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов’язані з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини через відсутність інформації про смерть спадкодавця, то правові підстави для визначення додаткового строку для прийняття спадщини відсутні.

Факт перебування позивача в Польщі сам по собі не свідчить про наявність об’єктивних, непереборних перешкод для звернення із заявою про прийняття спадщини.

Джерело: Постанова ВС від 17.04. 2019р. №161/9998/17.


2. Верховний Суд – про причини для визнання бездіяльності державного виконавця протиправною.

Як протиправну бездіяльність суб’єкта владних повноважень треба розуміти зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу/його посадової особи, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в невчиненні юридично значимих й обов’язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб’єкта владних повноважень, були об’єктивно необхідними й реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.

Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов’язкових дій.

Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов’язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Крім того, потрібно з’ясувати юридичний зміст, значимість, тривалість та межі протиправної бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість/протиправність бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.

Суди з’ясували, що боржник перерахував позивачу щорічну одноразову грошову допомогу до 5.05.2016 (за згаданим судовим рішенням), але не виплатив її через відсутність бюджетного фінансування, про що повідомив держвиконавця.

Висновки судів про протиправну бездіяльність ґрунтуються на тому, що протягом двох місяців від дати отримання вказаної відповіді боржника про перерахунок коштів стягувачу держвиконавець не вчиняв жодних дій, спрямованих на те, щоб виконати судове рішення, за яким розпочато провадження.

Однак суди не навели жодних мотивів/обґрунтувань стосовно того, що було проявом саме протиправної бездіяльності держвиконавця, тобто які фактичні обставини свідчать про те, що невиконання згаданого судового рішення станом на певну календарну дату є результатом невжиття держвиконавцем заходів та/чи ухвалення рішень (і яких), які він у межах своїх повноважень був зобов’язаний вжити/ухвалити, але не зробив цього, і що об’єктивно йому завадило.

Тому, на думку колегії суддів, констатація факту невиконання судового рішення без з’ясування обставин стосовно того, що зумовило його невиконання, не може бути достатнім і переконливим свідченням того, що держвиконавець допустив протиправну бездіяльність.

Джерело: Постанова ВС 07.04. 2019р. №342/158/17.



3. Верховний Суд - про можливість обміну (міни) земельними ділянками сільськогосподарського призначення.


Встановлена пунктом 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення у редакції, чинній до 1 січня 2019 року, передбачала винятки, одним з яких була можливість обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону, а не земельної частки (паю) на іншу земельну частку (пай).

За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (частини перша-третя статті 715 ЦК України).

У разі якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву (частина перша статті 14 Закону № 899-IV).

Сільські, селищні, міські ради в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) оформляють матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку (абзац одинадцятий частини першої статті 5 Закону № 899-IV), а в редакції, чинній з 1 січня 2019 року, до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку.

Частина перша статті 14 цього Закону визначає один з випадків можливого обміну земельними ділянками, що використовуються їхніми власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а не регулює обмін земельними частками (паями), права на які підтверджені сертифікатом, і розподіленими та визначеними у натурі земельними ділянками, які ще не зареєстровані за власниками земельних часток (паїв).

Стаття 14 Закону № 899-IV не забороняє можливість обміну земельними ділянками, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в інших випадках, ніж той, який визначений у частині першій цієї статті, як і не забороняє можливість обміну іншими, ніж призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельними ділянками сільськогосподарського призначення.

Заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення, визначена у підпункті «б» пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній до 1 січня 2019 року, та виключення з неї можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону стосуються не тільки земельних ділянок, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а й інших земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

Наявність у сільських, селищних, міських рад і районних державних адміністрацій передбаченого в абзаці одинадцятому частини першої статті 5 Закону № 899-IV повноваження оформляти матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку (з 1 січня 2019 року до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку), не виключає можливість обміну згідно з чинним законодавством земельними ділянками, на які вже були видані державні акти на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв).

Рішення ЄСПЛ від 22 травня 2018 року у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine, заяви № 846/16 і № 1075/16) не може трактуватися як спеціальний дозвіл на вільний обіг земельних ділянок сільськогосподарського призначення безвідносно до приписів нормативних актів України.

Джерело: Постанова ВС від 15.05.2019р. № 227/1506/18.



4. Верховний Суд – про конкуренцію позовів (сompetition of claims) та речово-правові способи захисту.


Відповідно до ч.1 ст.3 ЦПК 2004 року, ч.1 ст.16 ЦК кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду по захист своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

У ч.1 ст.15 ЦК визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду по захист наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб’єктивного цивільного права чи інтересу в потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб’єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов’язань).

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника. Визначаючи вид вимоги, особа може стикнутися з проблемою, коли одні й ті самі протиправні дії породжують виникнення різних цивільно-правових вимог до одного й того ж суб’єкта. Задоволення хоча б однієї з них позбавляє можливості пред’явлення іншої.

Отже, з’являється кілька шляхів досягнення кінцевої мети — відновлення порушеного права або захисту інтересу. Таке явище називається сompetition of claims(конкуренція позовів).

Конкуренція позовів, якщо її трактувати буквально, є конкуренцією суб’єктивних цивільних прав (прав вимоги до порушника), що існують у рамках захисних цивільних правовідносин (становлять зміст захисних зобов’язань) і реалізуються в судовому порядку, в результаті чого відбувається застосування відповідного способу захисту права чи інтересу.

Сенс такої конкуренції полягає в тому, що позивач має можливість обирати більш вигідний позов і долати обмеження, встановлені щодо іншої вимоги, яка ґрунтується на тих самих фактах.

У випадку конкуренції складається нетипова для цивільного права ситуація, коли в результаті однієї й тієї ж протиправної поведінки виникають і паралельно існують кілька суб’єктивних прав, які мають одне й те ж призначення. Реалізація одного з таких прав призводить до припинення іншого, оскільки інтерес, що ним опосередковується, задовольняється в повному обсязі при здійсненні іншого конкуруючого права.

Конкуренція позовів існує там, де кілька позовів об’єднуються спільним для них всіх юридичним інтересом (de eadem re), який задовольняється здійсненням вже одного з цих позовів, що усуває ео ipso (внаслідок цього) усі інші як безцільні.

Вектори конкуруючих прав є однонаправленими і паралельними: права належать одній особі й спрямовані на задоволення одного й того самого інтересу. Задоволенням однієї із цих конкуруючих вимог знищувалася інша вимога, оскільки вважалося неприпустимим двічі задовольняти один і той же інтерес.

Для захисту своїх майнових інтересів власник або суб’єкт іншого речового права може використовувати вимоги про визнання недійсною угоди щодо відчуження належної йому речі (якщо мова йде про оспорюваний правочин) або про застосування наслідків недійсності правочину (якщо мова йде про вчинення нікчемного правочину). В обох випадках загальним наслідком вчинення недійсної угоди стане реституція, яка полягає, зокрема, у поверненні конкретної речі (предмета угоди) первинному власнику.

Якщо спір стосується правочину, укладеного самим власником, то його відносини з контрагентом мають договірний (зобов’язальний) характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Але якщо контрагент власника за недійсним правочином здійснив відчуження отриманої від власника речі третій особі, то у відносинах з таким новим набувачем колишній власник може використовувати тільки речово-правові способи захисту, бо вони не перебували у договірних (зобов’язальних) відносинах один з одним.

В окремих випадках колишні власники, отримавши відмову в задоволенні своїх речово-правових вимог про повернення їм майна, що перебуває у нових власників, які придбали його в результаті правочинів, оспорюють самі ці правочини, посилаючись на недійсність першого правочину з ланцюжка таких правочинів (укладених за їхньою участю як відчужувачів спірної речі).

Проте застосування реституції почергово до усіх правочинів відчуження майна іншим особам в результаті позбавить добросовісного набувача гарантій дотримання його прав, закріплених у ст.388 ЦК, що є неприпустимим.

У справі, рішення якої є предметом перегляду, відбувається поєднання різних способів захисту прав власника: позивач заявляє зобов’язальну по суті вимогу (про реституцію речі) на підставі визнання недійсними угод (купівлі-продажу та дарування), укладених без його волевиявлення з третіми особами, тоді як йому надано право на віндикаційний (речово-правовий) позов.

Задоволення вимог позивача про визнання недійсними договору купівлі-продажу від 12.08.2011 та договору дарування від 23.12.2011 не зумовить бажаних для нього наслідків — повернення квартири в його власність, оскільки після першого правочину ще один раз змінилися набувачі квартири. Таким чином, спосіб захисту, який обрав позивач, є неефективним, цей спосіб не відповідає завданням цивільного судочинства — ефективному захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів особи.

Прикметно, що застосування у спірних правовідносинах речово-правового механізму повернення свого майна (віндикації) забезпечить захист прав та інтересів не тільки власника майна, а й добросовісних набувачів, які є також учасниками цивільного обороту. В іншому разі для широкого кола добросовісних набувачів, які виявили при укладенні договорів добру волю, розумну обачність, буде існувати ризик неправомірної й несправедливої втрати майна, яке може бути витребуване в них у порядку реституції. Така незахищеність прав добросовісних набувачів суперечить Конституції та свободі договору.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником правочину.

Виникнення права власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі ч.1 ст.388 ЦК залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Наявність у діях власника волі на передання майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення ч.1 ст.388 ЦК застосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

У ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право людини на доступ до правосуддя, а ст.13 — на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред’явити в суді таку вимогу щодо захисту цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що спричиняє потрібні результати, наслідки, матиме найбільший ефект.

Таким чином, метою ефективного способу захисту є забезпечення поновлення порушеного права, адекватність наявним обставинам.

У справі «East/West Alliance Limited» проти України» (№19336/04) Європейський суд з прав людини вказує, що дія ст.13 вимагає надання національного засобу юридичного захисту в спосіб, який забезпечує вирішення по суті поданої за конвенцією «небезпідставної скарги» та відповідне відшкодування, хоча договірним державам надається певна свобода дій щодо вибору способу, в який вони виконуватимуть свої конвенційні зобов’язання за цим положенням. Межі обов’язків за ст.13 різняться залежно від характеру скарги заявника відповідно до конвенції. Незважаючи на це, засоби юридичного захисту, які вимагаються відповідно до ст.13 конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці («Kudla v. Poland», №30210/96).

ЄСПЛ, ухвалюючи рішення у справі «Буланов та Купчик проти України» від 9.12.2010, яке набуло статусу остаточного 9.03.2011, вказав, що п.1 ст.6 конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов’язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Суду включає право не тільки ініціювати провадження, але й отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Kutit v Croatia», п.25).

Крім того, ЄСПЛ у своїй практиці, а саме — у рішеннях від 13.05.80 в справі «Артіко проти Італії» (п.35), від 30.05.2013 в справі «Наталія Михайленко проти України» (п.32), зазначає, що конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

Таким чином, узагальнюючи викладене, ВС дійшов висновку про те, що Особа 4 - Особа 8 не мали права відчужувати квартиру, проте в задоволенні позову необхідно відмовити, оскільки позивач як власник наділений правом витребувати своє майно від добросовісного набувача без визнання за рішенням суду цього та наступних правочинів недійсними, адже добросовісність набуття майна можлива лише тоді, коли майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати, наслідком правочину, здійсненого з таким порушенням, є не двостороння реституція, а витребування майна з незаконного володіння (віндикація).

Джерело: Постанова ВС від 03.04. 2019р. №712/15369/12.



5. Верховний Суд – про обов’язок суду установлювати обґрунтованість позову під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.


Судом зазначено, що Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що визначення предмета, підстав позову та відповідача у спорі - це право, яке належить позивачу; натомість установлення обґрунтованості позову - це обов`язок суду, який здійснюється під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Таких висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла, зокрема, у постановах від 28 листопада 2018 року у справі № 607/6092/18 (провадження № 14-483цс18), від 05 червня 2019 року у справі № 607/6865/2018 (провадження № 14-212цс19).

Отже, якщо позивачі обґрунтовують позовні вимоги порушенням відповідачами їхніх корпоративних прав, то встановлення наявності чи відсутності порушення таких прав, характеру та суб`єктів порушення здійснюється господарським судом під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Таким чином, спір у цій справі пов’язаний з управлінням юридичною особою вищим органом юридичної особи, є корпоративним і підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. За таких обставин ухвала суду першої та постанова суду апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження у справі є такими, що прийняті з порушенням норм процесуального права.

Джерело: Постанова ВС від 11.06.2019р. № 917/1338/18.



6. Верховний Суд – про підтвердження оформлення договірних відносин між сторонами видатковою накладною.


Відповідно до статті 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську діяльність та підтверджує її здійснення.

Згідно із частинами першою та другою статті 9 названого Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов`язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарських операцій, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Необхідно зазначити, що накладна - це супроводжуючий первинний документ, що використовується в бухгалтерському обліку та містить основні облікові дані про товар, що передається, відправляється, транспортується. Отже, накладна є належним документом, що підтверджує оформлення договірних відносин між сторонами.

Крім того, в цій справі суд зазначив, що порушення правил оформлення первинних документів не спричиняє їх недійсність, але безпосередньо впливає на можливість доведення стороною обставин, на підтвердження яких вона подала відповідні документи.

Джерело: Постанова ВС від 04.06.2019р. №915/905/16.



7. Верховний Суд – про відступ від правових позицій щодо застосування способів захисту таких як визнання нікчемного правочину недійсним і встановлення нікчемності правочину.


Велика Палата Верховного Суду не погодилась з висновками, викладеними в постановах:

  • Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21.11.2018 р. №577/5321/17;
  • Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03.10.2018 р. №369/2770/16-ц;
  • Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07.11.2018 р. №357/3394/16-ц; Верховного Суду України від 02.03.2016 р. №6-308цс16,

у частині застосування таких способів захисту прав та інтересів, як визнання нікчемного правочину недійсним і встановлення нікчемності правочину.

Суд зазначив, що:

Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів.

За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Така позиція відповідає правовому висновку, викладеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 р. у справі № 463/5896/14-ц під час розгляду спорів у подібних правовідносинах, відступати від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав.

Висновок Великої Палати Верховного Суду:

  • Визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону.
  • За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Джерело: Постанова ВС від 04.06.2019р. № 916/3156/17.

Дописати коментар

0 Коментарі